Ця поема написана Андрієм Малишко у 1946 р.
Я надрукую тільки маленький уривок.

Прометей

Ну, от і все. Б’є барабан.
Мовчить юрба. Завмер майдан.

Стоять жінки у три ряди,
Дівчата й згорблені діди,
І хлопчаки побіля тину
Злетілись, стихли на хвилину,
Почувши подихи біди.

А він – в пілоточці своїй.
У гімнастьорці польовій.
В юхтових чоботах – напроти,
В очах ні крику, ні скорботи,
Таким ходив, мабуть, і в бій.

Лиш похилився раз чи два...
Чи закрутилась голова?
Від рани стомленого тіла
Уся сорочка потемніла,
Вся поруділа: не нова...

- Це ваш? – Це наш, - говорить дід.
- Це наш, - хлопчак за дідом вслід.
- Це наш, дівча ступа охоче
І щиро дивиться ув очі,
Щоб не хитнувся, не поблід.

Ідуть мовчазно ковалі,
А в хлопця руки в мозолі.
Він, може, теж коваль? І знову
Клепав би плуг чи гнув підкову.
- Це наш, - і клоняться к землі.

А тесля теслі: - Підійдім,
Він, може теж возводив дім,
Сушив кленину в ночі літні
Чи ставив тесані ворітні.
- Це наш, клянемось ми на тім!

І матерів гірка любов
Підводить всіх без перемов
До юнака, бо ясночолі
І їх сини воюють в полі.
- Це наш, ми кров дамо за кров.

І вже земля, піднявши цвіт,
Від круч, від поля, від воріт,
Уставши каменем й травою,
Вітрами й ніччю грозовою,
Кричить: - Це наш! Іду на звіт...

Ах, як він мить оцю зустрів!
Немов не дихав не горів...
І тіло – так! Своє це тіло,
І сонце інше засвітило
У кронах чорних яворів.

І навіть сірі горобці
Здаються – срібні промінці,
Дівочі очі, карі й сині.
Він жив. Він житиме однині,
Ховай же муку на лиці!

- Це ваш? Ви брешете. Не ваш!
Чому ж у нього патронташ
І п’ять гранат знайшли в соломі?
Він ночував чужому домі,
Він двічі ранений. Він – наш!

Ми з нам по-своєму. А вам
Я все сторицею віддам:
В теплушки всіх, гайда в дорогу.
Хати ж з порогу до порогу
Спалю, стопчу – віддам чортам.

Ну як? Це ваш? Замовкли ви? –
Як лан колючої трави,
Хитнулось, втихло. Тільки очі
Горять дідівські і дівочі
І сльози матері – вдови.

Боєць підвівсь, як біль із ран,
На цей осуджений майдан,
Побачив даль – не теплий вирій.
Теплушок ряд у ночі сірій,
Світанку смертного туман.

В теплушках люди буз води,
Оці хлоп’ята і діди,
Ці матері – і в тебе ж мати, -
А ген за ними тліють хати,
Пожежі чорної сліди.

А кожен з них – сестра і брат.
Нащо їм холод ржавих грат?
Нащо їм сліз гіркі потоки?
І він вперед ступив два кроки:
- Стріляй! Розвідник я. Солдат.

Будь ласка, залишайте коментарі