Колись товариш який довшим часом жив у Франції розповів таку історію.
Каже, що сталося з ним, може й прибріхує, але розмова не про моральні якості героя, а про події, що з ним (знову ж таки з його слів) сталися.
Був це кінець 90-х, і «наших», маються на увазі російсько та україномовні, в Парижі було ще ну зовсім не багато. За деякий час всі звикли вільно спілкуватись між собою вголос, а не пошепки, все одно ж ніхто з сторонніх не розуміє.
Одного разу після трудових буднів хлопці в одному з Паризьких генделиків посьорбують пиво біля бар-стійки. В прочинені двері, як в гарних рекламних роликах чи фільмах, впливає кошачою ходою дівчина. Широкополий капелюх, високі каблуки, маленька чорна сукня ідеально облягаючи розкішне тіло і т.д. Він і по цей день її описуючи починає водити руками в повітрі виписуючи контури тендітної гітари і жадібно хапати повітря легенями вилупивши очі. Одним словом жінка-сон...
Дівчина без поспіху підходить до стійки, елегантно сідає на високий стілець, кладе сумочку чекає доки приймуть замовлення. І в цей час мій товариш, голосно, за звичкою, без задньої думки говорить товаришам: « От би її ноги та мені на плечі!». Хлопці звісно ж завели своє голосне ГА-ГА-ГА. І коли га-га-га стихло, дівчина, повільно і граційно повертає свій витвір мистецтва, що анатоми іменують шиєю видає чистою і щирою українською: « І сцяла б поки не захлиснувся б!». Наступна порція ГА-ГА-ГА, чекала вже на товариша…